Facebook icon Instagram icon

Ольга Михальченко: «Людині треба усвідомлювати власні можливості, і я маю показати, як можна з собою працювати»

#Люди 11 Травень, 2018 Автор:

5+

Професійний шлях кожна людина обирає самостійно, і сприяють цьому різні чинники. У одного це відбувається за випадкових обставин, хтось користується прикладом інших, дехто реалізує давню дитячу мрію. Свою історію нам розповіла краніосакральний терапевт Оля Михальченко.  І як би ми не ставились до нових та не зовсім зрозумілих речей, але факт їх існування заперечувати важко

«Спочатку мене знали як масажиста. І от вже шостий рік до мене приходять з різними проблемам… За освітою я не лікар. Коли я навчалась в коледжі, друзі пішли на курси масажистів в медичне училище, і я за компанію. А потім усвідомила, що одразу, коли прихожу з курсів, кладу маму: «Давай будемо пробувати». Тоді я зрозуміла, що мої руки настільки працюють, настільки допомагають, що захотіла йти далі саме у цій сфері, і почала допомагати рідним, близьким. Так і почала працювати»

«Люди почали звертатись, і чомусь одразу пішли з малими дітками. І все це переважило ту професію, яку я мала за дипломом. Мені друзі й знайомі казали, що маючи в руках дві професії я маю визначитись та вирішити для себе остаточно, що це не жарти, що це все моє життя. Трохи я працювала за фахом, мала змогу в тому розвиватись. Але після закінчення робочого дня, о шостій вечора,  я їхала працювати масажистом. І мала на те величезне бажання! Я не могла пояснити, чому з шостої до дванадцятої я займаюсь ще чимось, коли можна прийти додому й спокійно відпочивати. От тоді й прийшло розуміння, що потрібно робити вибір. Звільнилася і повністю віддалася професії. Почала їздити на навчання, розвивати свої навички, тому що постійно треба підвищувати свою планку, рівень знань»

«Я не могла пояснити, чому з шостої до дванадцятої я займаюсь ще чимось, коли можна прийти додому й спокійно відпочивати»

«Дуже шкодую, що після закінчення школи не пішла у медичний. На жаль, тоді не було фінансової можливості. Медичний більше зорієнтований на платне навчання,  а не на бюджетне. Тому так і вийшло»

«В дитинстві я ніколи не замислювалась про медичну освіту, ну, хіба може психологом хотіла бути. У мене завжди медицина асоціювалась з білим халатом, стетоскопом. Але я в халаті не працюю, для чого антураж? Коли приходять маленькі діти й бачать людину у білому халаті, вони можуть плакати, лякатись, і від колег я часто про це чую. Батьки завчасно не попереджають, що дитинка боїться білого халата, а малеча заходить, бачить білий халат і починає плакати. Навіщо зайвий раз піддавати дитину стресу? Дитину, яка хворіє, і так важко привести до чужої людини, яка буде дивитись, торкатись»

«Найменшій дитинці, з якою я працювала, було три дні. Була родова травма, батьки знали про мене й принесли подивитись. І почали працювати. Зазвичай, коли приводять дітей, я стовідсотково працюю з мамою. Стан мами дуже відбивається на дитині: мама переживає за дитинку і носить це в собі. Чим більше мама переживає, чим глибший у неї стрес, тим більше це відображується на стані дитині, і навіть найкраще лікування на даватиме належного ефекту. Коли працюєш з мамою, буквально 10-15 хвилин – і дитина заспокоюється, припиняється плач, очі стають інші. Тоді вже я можу попрацювати з дитиною, торкнутися неї»

«Остеопатія і краніосакральна терапія не одне й те саме. Краніосакральна терапія – це окремий напрям остеопатії.. Щоб стати гарним остеопатом чи краніосакральним терапевтом треба багато та постійно навчатись. Для отримання основної базової підготовки, після якої я почала практикувати як краніосакральний терапевт, я навчалася два роки. А далі – постійне навчання. Зараз, дякувати Богу, є доступ до знань, відбувається багато семінарів, практикумів за участі всесвітньо визнаних спеціалістів. Але це недешево. І якщо б зараз порахувати вартість навчання у медичному виші і моє теперішнє навчання, то я вже медичний перекрила з головою» (Сміється)

«якщо б зараз порахувати вартість навчання у медичному виші і моє теперішнє навчання, то я вже медичний перекрила з головою»

«З лікарями я підтримую стосунки. Багато з них зараз знає й про остеопатію, й про краніосакральну терапію. Іноді вони радять пацієнтам звертатись до нас. Були моменти, коли я приходила у лікарню і там з пацієнтом працювала. І хоч лікарі мають свою думку, дають свої рекомендації, але кажуть пацієнтам, що є інші методи лікування і радять до нас звертатись. І коли вже показують дитину лікарю, а симптоми хвороби відсутні, наприклад, немає вегето-судинної дистонії, то лікар питає: «А що ви робили?» Дізнаються, що пацієнти були у краніосакрального терапевта, і кажуть: «Ну добре, продовжуйте ходити». Поки так. Але ж на разі офіційна медицина у нас не визнала краніосакральну терапію та остеопатію. Зараз поки що обіцяють, що з 2020 року остеопатія набуде статус офіційного методу лікування, але в країнах Євросоюзу остеопати працюють як лікарі. В деяких країнах, наприклад, у Великобританії, краніосакральна медицина навіть покривається страховкою. Якось мої пацієнти розповіли родичам з Франції про це, вони там звернулись у відповідні структури, і виявилось, що дійсно був страховий випадок. В нас поки що це тільки в мріях і планах»

«У 1991 році в Україну метод краніосакральної терапії привезли швейцарці. Після вибуху у Чорнобилі вони приїхали як волонтери, відновлювали стан хворих дітей. Один з лікарів, який підтримав їх волонтерство, побачив гарні результати й запропонував навчати спеціалістів в Україні. Навчання почалося з 1995 року. Саме швейцарці готували перших краніосакральних терапевтів, навіть створили власну асоціацію. А потім почали відкриватись школи остеопатії, різними шляхами Україна намагалася підтримувати та розвивати такі методи лікування. Хоч, знаєте, про якість навчання, про самі школи, ще поки відомо замало, і це відкритий ринок та можливості для заробітку. Звичайно, не зовсім добре, коли думають не стільки про лікування людей, скільки про можливості заробітку. Це не завжди добросовісно»

«Я була на багатьох семінарах, спостерігала, оцінювала та створила для себе базу, такий собі «мішок знань», який зараз дозволяє мені робити висновки про якість підготовки спеціалістів»

«У 1991 році в Україну метод краніосакральної терапії привезли швейцарці. Після вибуху у Чорнобилі вони приїхали як волонтери»

«Були у мене найстарші пацієнти у віці 60-70 років, але я про вік не питаю. Зазвичай жінки більше довіряють, приходять самі, а потім приводять чоловіків. Частіше за все кажуть: «Не знаю, що ти там робиш, але мені краще». Певні хвороби, як ото гіпертонію, наприклад, не можна вилікувати, але покращити стан, самопочуття, запобігти розвитку тяжчих процесів, звичайно, можна. Частіше за все звертаються з хворобами опорно-рухового апарату, вегето-судинною дистонією, проблемами шлунково-кишкового тракту, точніше з симптомами: головний біль, безсоння, депресивні стани, слабкість, втома»

«Є така штука, як психосоматика, коли на психологічному рівні створюється ситуація, котра відбивається потім на фізичному рівні. Люди часто не поєднують ці речі.  Наприклад, людина посварилась з кимось, а потім хворіє. Всі ж чули, що хвороби від нервів. Все починається з зовнішнього впливу, від того, як центральна нервова система сприймає ті чи інші ситуації. От після лікування за методами краніосакральної терапії люди частіше за все кажуть: «От знаєш, Оля, вчора була така зустріч, після якої я зазвичай  дня три приходила до тями й відлежувалась. А зараз все добре, я спокійніше все сприймаю»

«Тепер вже не тільки в Житомирі, вже й у Києві працюю роки зо два. У нас серед колег є така штука, коли ми не працюємо зі своїми рідними. Мене колеги з Києва просять подивитись своїх рідних, і вже у мене там свої пацієнти»

«Люди у великих містах відрізняються, вони трохи інші: більш напружені, зазвичай приходять з конкретними запитами, з чітким формулюванням власної потреби»

«Люди у великих містах відрізняються, вони трохи інші: більш напружені, зазвичай приходять з конкретними запитами, з чітким формулюванням власної потреби. Певно, у великих містах більш інформовані, знають більше про краніосакральну терапію. Певною мірою вони «балувані», бо мають вибір спеціалістів та можуть оцінити мою роботу, а іноді навіть й коригувати»

«Силоміць людину вести до остеопата чи краніосакрального терапевта не можна. Часто кажуть: «Оля, запиши мою маму». У таких випадках я прошу, щоб мама мені сама зателефонувала, ми поспілкуємось, а потім вона вирішить, чи хоче вона прийти. Людина має сама вирішувати, що саме їй потрібно. Я не травник, не костоправ, я не розповідаю людям казок і не кажу, що я зціляю одразу. І не вожу людей за носа. Моєї роботи зазвичай лише 30%, все решта – робота пацієнта. Це виконання рекомендацій, які я даю, це консультації про спосіб харчування, спосіб життя, вправи, дихання. Причому вправа – це не означає, наприклад, 30 раз присісти й 20 раз віджатись. Особливо коли людина навіть нагнутись не може. І вправі банальні: це може бути правильне дихання або те ж саме присідання з такою амплітудою і в тому комфорті, на які пацієнт здатний зараз. Навіть піднімати руку, лежачи на ліжку, – це вже покращання кровообігу. Навіть рекомендації не дивитись серіали або новини, які формують у вашому мозку ставлення до світу,  також допомагають»

«Приходять різні люди, іноді бувають ті, хто ставиться досить скептично. Вони цікавляться, задають багато питань. Я не озвучую діагноз, але можу визначити, наскільки працюють різні органи людини, який орган деформований, і знаю, як це виправити»

«Краніосакральна терапія – це метод, завдяки якому можна показати, як можна жити,  наскільки людина всесильна»

«Мені хочеться розвиватись. Краніосакральна терапія – це метод, завдяки якому можна показати, як можна жити,  наскільки людина всесильна. Хочеться, щоб не говорили: «Олю, вилікуй, допоможи». Люди самі мають працювати зі своїм тілом, а краніосакральна терапія – лише маленький крок до здорового життя. Мені не треба, щоб людина один раз прийшла, а потім все життя від мене залежала. Так не повинно бути. Людині треба усвідомлювати власні можливості, і я маю показати, як можна з собою працювати,  усвідомити той здоровий стан і самостійно його підтримувати, самостійно рухатись, відчувати себе здоровим»

«Насправді 60-70 років – це розквіт сил, просто треба працювати. У мене є колега, з якою ми навчаємось, їй близько шести десятків, але в неї стільки вогню в очах! І вона відчуває потребу навчатись, вдосконалювати себе. Зарядки, вправи вона виконує на рівні з молодими. Треба просто працювати над собою»

«Хочеться, щоб в наших людях було менше заздрості, щоб люди навчились любити й цінувати кожного з нас такими, якими ми є, без оцінки, бо ми всі різні.  Мені дуже подобається «внутрішня політика» краніосакральних терапевтів, яка допомагає в житті: ми абсолютно спокійно відправляємо до колеги, можливо саме цей спеціаліст краще підійде пацієнту. Ми не можемо говорити, що хтось гарний, а хтось поганий. Єднання і співпраця має бути нормою. Всього на всіх вистачить!»

«Насправді 60-70 років – це розквіт сил, просто треба працювати»

«Я з дитинства люблю наш парк. Мене катали на конях, і  то нереальні спогади. Картинка Житомира – це я на конячці. І морозиво! (Сміється). Зараз Житомир, як квіточка:  розквітає потихеньку. Він хоче, прагне розвиватись. З’являється багато цікавих людей. Точніше такі люди завжди були, просто зараз вони нарешті почали відчувати підтримку, їх почали чути не лише в їх оточенні, а у значно ширшому колі людей. Хочеться, щоб Житомир розвивався так, як це відбувається зараз. Тому я думаю, що все попереду. Головне – ніде не скосити!»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька

5+

Вас це може зацікавити