Facebook icon Instagram icon

Петро Білоус: «Мені дає втіху наукова робота»

#Люди 17 Вересень, 2018 Автор:

10+

Професор Житомирського державного університету імені Івана Франка, краєзнавець, один із найбільш відомих медієвістів України Петро Білоус розповів Zhytomyr.Travel про свою любов до середньовічної літератури і про те, як йому вдалося на власні очі побачити святі місця з оповіді паломника, мандрівника, письменника, чию творчість він досліджував

«Я ніколи не мріяв стати викладачем. Завжди думав, що, закінчивши університет, повернуся у село, побудую хату і буду усе життя працювати у школі та на городі. В університеті мені дуже подобалося займатися науковою роботою. Я мав науковий інтерес до маловивчених  творів, саме тому під час навчання в аспірантурі вирішив досліджувати творчість паломника та письменника Василя Григоровича-Барського, який 24 роки мандрував святими місцями Греції, Єрусалиму. Завдяки творчій спадщині, яку він залишив, я зробив свої перші кроки на Афоні»

«Я ніколи не мріяв стати викладачем»

«Дисертацію вдалося написати за 4 місяці – час, протягом якого я перебував на курсах підвищення кваліфікації у Львові. Атмосфера міста, його бібліотеки, викладачі надихали до творчості»

«Одне із найбільших наукових випробувань, яке випало на мою долю, – переклад з давньоукраїнської мови твору Василя Григоровича-Барського. Видавництво «Український письменник» запропонувало надрукувати його за умови, що переклад буде готовий за рік. Я навчався і паралельно готував до друку це видання: мав задачу опрацювати близько 1000 сторінок. На цю працю надійшло 80 000 замовлень,  але видавництво розвалилося – і книга не була видана. Я почувався розчарованим, мені не хотілося більше займатися науковою творчістю. Машинописний рукопис чекав свого часу 10 років. Ювілейний 2000-ий привернув увагу громадськості до історії християнства і видавництво «Основи» запропонувало мені видати мій переклад – так світ побачило видання «Мандри до святих місць» , яке завоювало гран-прі на Львівському форумі. Це була важлива подія у моєму житті, яка  подарувала творче піднесення та дала поштовх до подальшої наукової творчості. Наразі у моєму доробку більше 300  наукових публікацій»

«2016 року представники фонду «Спадщина України на святій горі Афон» звернулися до мене за дозволом видати окремим виданням частину мого перекладу твору Василя Григоровича-Барського, у якому йдеться про Афон. Я підтримав їхню ініціативу, але відмовився від гонорару. А за місяць фонд запропонував мені відвідати Афон за їхній рахунок – такою неймовірною була передісторія моєї 5-денної мандрівки святими місцями, які майже 3 століття тому описав у своїй книзі Василь Григорович-Барський. Коли моя нога ступила на святу землю, я згадував описи тих монастирів, про які читав, співвідносив їх із тим, що бачив уже на власні очі»

«Я маю втіху від того, що транслюю студентам не вичитані у книгах фрази, а власні судження»

«Перебуваючи на Афоні, я відчував невагомість. Сидячи в келії, спостерігав за тим, як сідає сонце в Егейське море, слухав тишу і почувався ніби в зовсім іншому світі, у світі, який не переймається дрібницями та клопотами… Я відчував умиротворення, яке шукають ті, хто втікає з нашого світу на Афон»

«Я маю втіху від того, що транслюю студентам не вичитані у книгах фрази, а власні судження, умовиводи, усі ті думки, що народжувались у процесі власного осмислення прочитаних текстів. Якби Ви сказали мені: «Петре Васильовичу, йдемо зараз прочитаємо лекцію, я б пішов за Вами і без жодних папірців прочитав би лекцію. Виступ перед аудиторією для мене – це творчість, імпровізація. Я не розповідаю студентам із року в рік одне і те ж. Кожного разу я по-іншому подаю матеріал, який стосується тієї чи іншої теми»

«Наукова творчість – особливий процес. Народження статті чи монографії приносить задоволення, але коли вони виходять у світ, усі почуття та емоції, якими супроводжувалось дослідження, зникають. У такі моменти відчуваю «смерть автора», про яку розмірковував у своїх працях французький дослідник Ролан Барт. Автор доки творить – доти й живе. Тільки-но процес рефлексій над текстом завершується, настає «смерть автора»: він відчужується від того, що створив, і сам стає читачем свого ж таки тексту. От і я іноді гортаю свої книги, згадуючи, як вони народжувалися. Повертаючись до написаного мною раніше, почуваюся читачем»

«Наукова творчість – особливий процес. Народження статті чи монографії приносить задоволення, але коли вони виходять у світ, усі почуття та емоції зникають»

«Кілька років тому я познайомився із науковицею зі Швейцарії, яка вийшла заміж за житомирянина. Об’єктом дослідження молодої аспірантки є Київський літопис, який фактично проклав її шлях до мене. Придбавши у книгарні мою монографію «Історія української літератури ХІ – ХVІІ ст.», вона з відомостей про автора дізналася про те, що я живу у Житомирі, і віднайшла мене. У ході її студіювання Київського літопису я виступав у ролі її консультанта, що вплинуло  на її бачення пам’ятки, адже на початку свого наукового шляху вона сприймала цей твір як російську спадщину, яка не має нічого спільного з українськими надбаннями. Я намагався переконати її у тому, що пам’ятка, яка з’явилася на теренах Київської Русі, не має ніякого відношення до культурних надбань Росії. Нещодавно одна зі статей швейцарської дослідниці вийшла друком в українських «Літературознавчих студіях»

«Викладачу часто доводиться стикатися із комічними та трагікомічними ситуаціями. Пригадую випадок, коли на екзамені студентка, одягнена у все чорне, почала розповідати щось таке, що жодним чином не могло бути відповіддю на запитання, які були в білеті. Я звернув її увагу на те, що вона каже не те, що треба. А вона почала на мене так пильно дивитися, що мені здалося, що її зіниці розширилися, а потім… «бах» – студентка впала. Я злякався, попросив дівчат допомогти мені її підвести і викликати «швидку». Вони поспішили заспокоїти мене: «Не переживайте, Петре Васильовичу, вона завжди так робить», – дружньо взяли її попід руки і вивели у коридор»

«Викладачу часто доводиться стикатися із комічними та трагікомічними ситуаціями»

«Одного разу читав лекцію про творчість Івана Величковського, у якій згадав його збірку «Зегар із полузегарком». На екзамені одна зі студенток, яка свого часу конспектувала лекцію, повідомила мені, що Іван Величковський – автор збірки «Загар із полузагаром». Коли я перепитав стосовно назви, вона незворушно відрізала: «Як Ви казали – так я й записала»

«Я люблю гуляти на свіжому повітрі. Основний маршрут моїх піших прогулянок пролягає через вулицю Малікова та ліс до Свято-Анастасіївського ставропігійного монастиря. Люблю спостерігати за тим, як живе природа: як у лісі дозрівають чорниці та малина, а з-під дерев вигулькують гриби та звірі, як монахині пасуть своїх корів. Коли приїжджаю у рідне село Никонівка, насолоджуюсь прогулянками лісами, полями та луками мого дитинства»

«Мені подобається відпочивати з книжкою, я відчуваю необхідність у читанні. В різні часи різні книги були улюбленими. Зараз із задоволенням читаю твори Василя Шкляра, Люко Дашвар, Дена Брауна, Умберто Еко. Телевізор включаю зрідка:  щоб подивитися футбол чи новини. А у кінотеатр ходив так давно, що здається, що це було до нашої ери»

«Інтелектуальна еліта – люди, яких видно іншим… Вони наділені аурою, яка виділяє їх з натовпу. Ці люди не є егоїстами, адже працюють заради інших, на благо суспільства. Національна еліта може своєю працею привести країну до кращого життя. Представникам еліти в Україні складно, але кожен із когорти тих, хто не лише на словах мріє про краще майбуття для своєї держави, робить все, що в його силах, щоб вивести українське суспільство на якісно новий рівень організації»

«Інтелектуальна еліта – люди, яких видно іншим… Вони наділені аурою, яка виділяє їх з натовпу»

«У Житомирі я із 1971 року, відколи вступив у місцевий педінститут. Житомир не став «моїм містом». Він дуже еклектичний щодо архітектури, у ньому мало місць, якими можна було б похвалитися перед гостями міста… Та все ж люблю ходити вуличками у «старому місті», щось собі уявляти історичне, перебуваючи на Замковій горі. Завжди думав, що Житомир – це місце мого навчання і роботи, а душею я – у рідному селі Никонівка на Бердичівщині»

Текст записала Сніжана Герасимчук
Фото: Марта Яроцька

10+

Вас це може зацікавити