Facebook icon Instagram icon

Юлія Кручак: «Я ніколи не жаліла грошей на враження»

#Люди 25 Вересень, 2017 Автор:

7+

Можна було б написати, що ми зустрілися з молодою талановитою поетесою, або директоркою благодійного фонду, або дизайнеркою крутого одягу. Але це було б надто банально, та ще й не розкрило би істинної сутності особистості, бо зустріли ми мужню  мрійницю з прогресивними феміністичними поглядами  – Юлію Кручак

«Я виросла в неповній сім’ї, мене тільки мама виховувала. Вона працювала вчителькою в школі колись, і я з дитинства теж мріяла бути вчителькою. І навіть була нею два роки. Ми жили з мамою вдвох, в 17 років вступила в Житомирський державний університет, на філологію, бо в мене не було іншого вибору. Коли ти живеш в маленькому містечку, то ходиш на всі гуртки, які в ньому є:  в школу мистецтв, театральний гурток, на танці, навіть на випалювання. І все дитинство я мріяла втекти у велике місто, щоб мати право вибору. Не туди, куди мама скаже, не туди, де є можливість, а щоб самій вирішувати. Коли я приїхала в Житомир, то зрозуміла, що вибору насправді небагато. Була спроба втекти у Київ, в Чернівці, у Львові жила певний час, але все одно повернулася в Житомир, тому що це місто дуже комфортне для життя, для життя з родиною, для виховання дітей»


«В дитинстві мені іграшки не  дарували, дарували книжки. Тому ця любов до книги в мене з дитинства. В школі я віршики писала, всім вчителям на свята дарувала. А потім, вже коли вступила до університету, у нас видавався часопис «Філео+лого», який координувала Галина Левченко. Це й була перша моя публікація. Ще я ходила в «Ексію», познайомилась з нормальними поетами. Там не так, як в школі вчили писати, а так, як треба: правильно, грамотно. Я ретельно працювала над майстерністю. Потім був Київ, видавництво «Смолоскип», премія від видавництва, щорічний форум видавців. І якось затягнуло в цю літтусівку».

«Коли з’явилась маленька дитина, можливості їздити на всі літературні події не було, і я трошки випала з подій,і тепер ніяк не можу доробити книжку. Ось зараз нарешті знайшла житомирську ілюстраторку  Іру Лисенко, але все одно ніяк не можу доробити, хоч вже майже три роки пройшло після премії»

«Обожнюю шведську поезію та й всю їхню літературу взагалі. Всіх скандинавів, ізраїльську поезію сучасну. В ній дух свободи, який дається людям з народження, дух незалежності, боротьби, ніхто нікого не боїться. Це  рух вперед, коли людина не залежить від думки оточуючих. А у нас с зовсім інша література, інша культура. І ці двадцять з хвостиком років незалежності, ще не врослися в нашу свідомість. Може тому література з шкільних пар і звучить як невольнича література, література знедоленої жінки. А європейська література  здається іншою. Тому, я думаю, нам є куди рости»

«Я бачила, що жінка може все, й чоловік не потрібен для того, щоб почуватися гармонійною та щасливою»


«Якщо змінювати шкільну програму зараз, то список можна розширити до безкінечності. Дуже класні сучасники в нас є: Юля Стахівська, наша житомирянка, до речі. Я б додала й Наталю Ткачик, й Галину Крук. В старшій школі  – Наталку Білоцерківець, в неї надзвичайно красива інтимна лірика. Дуже важко привити дітям любов до літератури, до поезії, коли вони читають вірші, в яких просто римуються слова»

«Моя мама була дискримінована жінка. Я бачила, як вона все життя сама на собі все тягла, як сама дерлася по кар’єрних сходах, а їй весь час казали: «Ця робота для чоловіків». Я бачила, що жінка насправді може все, й чоловік не потрібен для того, щоб почуватися гармонійною та щасливою. Аби він тільки не заважав. Потім я вже в своєму житті стикалася з тим, що на роботу беруть переважно чоловіків, а жінкам відмовляють, що жінку з дитиною взагалі на роботу можуть не взяти. І дуже багато таких моментів, які показують, що місце жінки в Україні, на жаль, ще й досі на кухні. Ми маємо зараз купу важелів, купу інструментів впливу на владу, суспільство, щоб показати, що жінка – повноцінний член суспільства, має можливості впливати на життя суспільства»


«Жіночність – це термін, який не має нічого спільного з поняттям «жінка». Жіночність – це корисний інструмент для задоволення чоловічого ока. Не можна казати, що жінками стають, або щось на кшталт: «Ти жінка, бо маєш відмінність у будові тіла». Або «жіноча мудрість», «жіноча енергія». Насправді ці всі поняття не мають нічого спільного з реальністю. Я виглядаю так, як мені насправді комфортно. Мені однозначно комфортніше носити спідницю, в мене одна чи дві пари брюк. Я люблю доглядати за волоссям та шкірою, і це мене ніяк не характеризує. Я роблю це сама для себе, а не для свого чоловіка. Він, до речі, дуже гарно ставиться до моїх поглядів та розділяє їх. Був навіть період в житті, коли я мусила працювати, а він сидів з дитиною в декреті. Я йому за це надзвичайно вдячна, тим більше, що була така лавина осуду! І з боку близьких, і друзів, казали: «Ой, ти що взяла мужика під каблук». Було дуже тяжко це пережити, і я настільки захоплююсь ним, що він це розуміє, що поділяє мої погляди. Знаєте, не я йду за чоловіком, а ми йдемо разом. Це і є ідеальні партнерські стосунки»

«Я ненавиджу сексистів, просто терпіти не можу. Це така загальна практика серед чоловіків: вказувати жінкам, що їм робити, з ким зустрічатися, скільки мати дітей, на які роботи ходити. І ще я ненавиджу людей, які у всьому тільки й шукають вигоду: йдуть не на ту роботу, яка їм подобається, а на ту,  де більше платять. На ту, яка приносить користь людству або для душі, а тільки заради прибутків. У нас зараз це дуже актуально, на жаль.  А так я дуже толерантна»

«Все можна людині пробачити, навіть зраду: кожна людина має право на помилку. Я б тільки, напевне, ніколи б не пробачила зради переконань. Дуже важливо, щоб тебе оточували люди, які тебе підтримують, тобі допомагають. Тоді легше по життю йти: легше творити, легше працювати, надихатися»

«Дуже важливо, щоб тебе оточували люди, які тебе підтримують, тобі допомагають»


«Якось так стається, що в моєму житті останнім часом тільки мої люди. Материнство, народження дитини відсіяло зайвих людей. Коло друзів звузилось, оточення стало меншим, і це насправді добре»

«Саме фемінізм наштовхнув мене на дизайнерську роботу. Я помітила, що чоловічий одяг та взуття зазвичай набагато зручніше, комфортніше, функціональніше. У мене є проблема з підбором взуття, і я кілька років купувала, наприклад, чоловічі кросівки. Але їх під спідницю не дуже взуєш. Ще коли ми купували собі костюми, я також помічала, що в чоловічих костюмах кишені глибші, а у жіночих навіть не влазить мобільний телефон. І тоді вирішила створити одяг, в якому кожна жінка може почуватися комфортно всюди: і на прогулянці з дитиною, і на роботі. Це одяг, в якому можна змінювати образ, додавши кілька деталей. Це джинсові речі, які легко трансформувати фарбами, бісером»

«Джинси – це одяг, який носять переважно чоловіки. Жіночі джинси не дуже для самих жінок пристосовані: вони дуже щільно стягують талію (це не корисно), це низька посадка, незручні кишені. А чоловічі джинси – це джинси мрії, в них вільно, зручно, в них класні застібки, які не муляють. От ми й перейшли на джинс, щоб показати, що джинсовий одяг може бути класним, зручним, стильним, модним, його можна вдягати й на свято, й на прогулянку»


«Я ніколи не мала величезних грошей у своєму житті, тому я не можу говорити: «Як добре мати багато грошей». Хоч я і жила дуже скромно, але ніколи не жаліла грошей на враження. Ми з чоловіком багато подорожували, ми можемо півзарплатні витратити на похід у кіно чи кафешки, ми багато гуляємо з дитиною, возимо її кудись. А так щоб назбирати, вкласти в щось чи купувати дорогу техніку… Такого у нас немає. Матеріальні речі не настільки важливі в житті людини, тому що це все речі одноденні: сьогодні є, завтра немає. А пам’ять, враження, люди – це все, що буде з тобою все життя,  на це не можна шкодувати грошей»

«П’ять років тому наш близький друг, музикант, захворів. У нас був шок, паніка, це було дуже раптово. Ми всі люди творчих професій: хто художник, хто поет, хто дизайнер. Окрім того, що писати чи малювати, нічого більше не вміємо. Ми не вміли збирати гроші, не вміли фандрайзити. І тоді ми почали виставляти на іноземних аукціонах наші роботи, знаходити заможних людей в Житомирі, просто ходили до них із проханням: «Купіть у нас книжку, картину. Будь ласка, будь ласка». Нам на той час, на 2014 рік, вдалося зібрати 80 тисяч гривень. Це була величезна сума! І наш друг полетів лікуватися в Ізраїль. Слава Богу, успішно. Зараз живе і працює у Польщі, у музичній школі навчає дітей, досі  в «АрТерапії».

«Минулої зими я прокинулася вранці і зрозуміла, що в мене не має сили надалі так працювати в «АрТерапії». Стільки було віддано власних ресурсів й сил, коштів, підключено людей, але ми вирішили зробити паузу. По-перше, від нас пішло багато волонтерів, бо люди не вміють працювати безкоштовно, вони не розуміють, як це. Кілька походів в онкологічну лікарню, і люди казали: «Боже, як тяжко». Я їх розуміла, бо мене я вже якось загартувалась всередині, вже не пропускала все через себе. А люди, які знайомляться, допомагають, а потім дізнаються, що цієї людини вже немає, переносили все дуже болісно. Тому зараз ми проводимо щорічний фестиваль «АрТерапія» та працюємо тільки з донорами. У нас є кілька підопічних на рік, якими ми постійно займаємось. Ми не ведемо сторінок в соцмережах, не проводимо щомісячних акцій, як це було колись, ми вирішили, що так зробимо більше»


«Я дуже сподіваюсь, що після цьогорічного фестивалю «АрТерапія», який пройде у жовтні, ми все ж таки знайдемо класну команду людей, які будуть з нами від початку й до кінця. Дуже тяжко, коли є «утечка кадров», хоч у нас є й системність, й контакти, й партнери по всьому світу. От вони підтримують всі наші починання, але коли приїжджають до нас в Житомир і бачать пасивність… Стукаєш у двері, лобом їх вибиваєш, а вони не вибиваються. І тоді вони просто їдуть від нас»

«Ідеальний волонтер – «вічний двигун». Як ми колись. Ми могли спати в жовтні в таборі, поки його облаштовували, їсти один раз в день. Але після закінчення фестивалю ми були настільки щасливими, настільки піднесеними, що коли говорили заключні слова, кожен з 20 членів команди плакав, бо ця справа і є сенсом життя. От напевно такий волонтер – ідеальний»

«Я дуже  сильно хочу ще мати дітей, бо материнство принесло багато нових фарб у моє життя. Я сподіваюсь, що у мене будуть ще діти, а на старість ми з чоловіком переберемось на якусь плантацію десь під Житомиром. Але це точно буде в Україні, десь тут, поруч. І буде невеличкий будиночок із власною майстернею, де я зможу шити потихеньку одяг, вишивати бісером, а чоловік буде вирощувати овечок, стригти і робити теж робити одяг»

«Я не ідеалістка, я мрійниця. І всі мої мрії збуваються»


«Ні, я не ідеалістка, я мрійниця. І всі мої мрії збуваються»

Текст записала: Оксана Давиденко
Фото: Василь Славінський

7+

Вас це може зацікавити